[Пост від 24 січня 2014, який висів у чернетках]
Болить душа за країну.. образливо за свою непотрібність.
ці два місяці подарували мені незабутні емоції. справжні, такі, яких раніше ніколи не відчувала. такі, про які мріяла, про які пишуть вірші та романи. патріотизм, гордість за свою країну. я це завжди буде зі мною:
спогади про той легкий страх невідомого, який відчувала, коли з колегою вперше йшли 22.11 на зовсім маленький студенський майдан з імпровізованою сценою на якійсь великій машині;
і незадоволення від двох майданів ті декілька днів, які вони стояли на різних площах;
і огиду до тітушок під вікнами офісу і образу за те, що саме ця система не дає розвиватися суспільсту, і як наслідок є такі тітушки;
і якусь романтичну ейфорію від перших барикад, потім сніжних барикад, прапору "Liberté, Égalité, Fraternité";
і страх та безпомічність, коли 9.12 розганяли мітигнарів, в кварталі від мене;
і радість від того, що світилися втомлені очі, коли я роздавала власні надруковані листивки з підбадьорювальною белібердою;
і незнання як реагувати на слова 50річного дядечки з Солотвина "Знаєте, я звідси не піду до кінця. хай лише я залишусь стояти один, звідси не піду";
огиду від відвідування державних органів по роботі саме в цей час;
розуміння, що ніхто не хоче брати на себе відповідальності... і нема месії...
а зараз я не хочу про все це думати. я, як завжди, від всього серйозного і значимого втікаю. втікаю у вигадані кінематографічні світи. останнім часом у надто безглузді та відверті.
п.с. і тільки я можу натрапити на гейське еротичне кіно з термінами міжнародного права, які вчаться на курсі 3му десь..